A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Дівичківська територіальна громада
КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

«Безсмертна слава у віках» - виставка-реквієм у Публічній бібліотеці с.Єрковці

Дата: 22.06.2020 15:16
Кількість переглядів: 206

Щороку 22 червня наш народ вшановує світлу пам'ять мільйонів українців, життя яких обірвала Друга світова війна. Історію її найкривавіших сторінок зафіксовано в наукових працях, архівних і музейних документах, у художніх творах, а також у спогадах очевидців.

 

З нагоди відзначення  цієї сумної дати в Публічній бібліотеці с.Єрковці організовано  виставку-реквієм «Безсмертна слава у віках». Серед представлених документів, є такі, які широко інформують  про початок війни в конкретному селі, зокрема в Єрковцях. Ось що згадує  нині покійна вчителька – пенсіонерка Сердюк Наталія Андріївна: «Восени 1941 року, у другій половині вересня (21 числа), фашисти безпосередньо наступали на наше рідне село Єрковці. Вони сунули, як сарана з Дівичок, полем, ставами через нашу ферму, на якій тоді були корови, коні, птиця. Деякі наші люди бігли на ферму. Вони знали: ворог може знищити все. Щоб цього не сталося – розбирали по домівках худобу. Моя старша сестра Галя теж таке придумала. Вона сказала мені бігти з нею. Там ми взяли корову Канарейку і вороного коня. А наші найближчі сусіди – Бойко Любов Полікарпівна ( тітка Любка), привели сіру кобилу. Потім ми спрягалися кіньми з сусідами, орали і дома городи, і на полі землю. А взагалі було і таке, що волами і коровами орали. А коли вигнали німців з нашої території, то ми, як і інші люди, відвели худобу на ферму, в колгосп. Так ми врятували колгоспну худобу.

 

Отже, в напрямку з Дівичок гуло, гриміло, вже в другій половині дня було добре чути постріли, свист снарядів, які долітали майже на наш хутір, згодом на наші вулиці. Вони розривалися, летіли осколки в усі боки. Ми дуже боялися приходу в село німців, до нас  доходили чутки, що це страшні, немилосердні люди. Перед вечором ми вже почали ховатися то в хатах, то в окопах, які за наказом начальством були викопані нами заздалегідь у кожному дворі. Нашого батька якраз вдома не було. Його і ще декого було визначено відгонити багато колгоспної худоби в інше місце. Певна ж кількість худоби була залишена на фермі. Батька в армію, на війну не взяли, бо був не молодий і після операції.

 

У ночі наша сім’я ховалася то в хаті під полом, під лавою, то в окопі. Німці в село вступили. Наші відступали. Усю ніч тривав бій.

 

Нам дуже було лячно. Якось ми вийшли на подвір’я. Було темно. І ми відчули запах диму і побачили зарево. Це горіли хати наших людей в районі «Жданівки». Тоді ми вирішили піти до сусідки в окоп, через вулицю. Йдучи тихесенько, ми зіткнулися із сусідською сім’єю, яка в цей час до нас пробиралася. Пошепки перемовляємось. Раптом, як з-під землі, біля нас опинився німець з автоматом. Тут ми і зовсім перелякались, остовпіли, завмерли. Німець щось белькоче і наставляє автомат на дорослого вже сусідського хлопця Василя. Потім каже :»Партизан, партизан». А тітка любка якось-таки насмілилась, руки до грудей приклала та й каже: «Ні-ні, не партизан, це мій син». Тоді німець сказав «Век» і показав, щоб ми не були на вулиці, а сховались. Ми всі пішли до окопа тітки любки, а німець за нами. Напевне, він перевірив, чи нікого не було в окопі, а поті загнав туди нас. Ми сиділи аж поки не настав ранок. Несміливо, боязко ми повилазили з окопа і порозходились по своїх хатах.

 

Добре пригадується мені, як, може, через днів два, німці бігали по наших дворах і ламаною мовою вимагали : «Матка, цурік, млеко, яйки, млеко, шнель, ком цурік!» Таке вони почали робити майже щодня, цим  «допомагаючи» нам вижити. Одного разу німці забігли до жінки у двір,яка поганенько чула, та «співають» ту саму пісню, а вона каже: «Я хазяйка, я хазяйка». Отоді ми, діти, довго поносили оте «Я хазяйка, я хазяйка». Дітям тільки подавай.

 

Єрковецька середня школа до війни була розміщена на «гной ці» у двох приміщеннях. Одне було дерев’яне, друге – цегляне. Учительські квартири розміщувались у третьому цегляному приміщенні на подвір’ї школи. Під час німецької окупації цегляне приміщення школи згоріло. Було дві версії: одна, що німці, які розмістились у школі, дуже натопили груби і воно зайнялося, а друга, що підпалили вночі наші люди, щоб знищити німців.

 

У той же день, як вступили німці в село вночі, під час бою згоріло кілька хат на Жданівці. Це хати таких людей (за даними Рубахи Ганни Минівни):

Олексенка Миколи Парфеновича,

Антоненка Миколи Степановича,

Олексенка Юхима Семеновича,

Щоки Ничипора,

Олексенка Парфена

Бойка Івана Максимовича (батьки Івана Івановича Бойка, шофера, вже нині теж покійного).

 

Бібліотеки німці знищили: то палили, то викидали на вулицю у грязь. Дітлахи часто крадькома бігали по ті книги. Витягали з грязі, приносили додому, обтирали, просушували і читали. Це робила і я. Ще й змагались, хто більше книг принесе.»

 

Ольга Шульга,

завідуюча Єрковецькою сільською бібліотекою

Дівичківської ОТГ Київської області


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь